Віктор Ющенко: Тільки вільна людина може бути щасливою
Віктор Ющенко: Тільки вільна людина може бути щасливою

Віктор Ющенко: Тільки вільна людина може бути щасливою

15:42, 06.11.2009
30 хв.

Вибори 2010 року - це не технічні вибори. Або країна йде вперед, вертається додому в Європу, або наважуємося на експеримент, який приведе нас до втрати незалежності... Інтерв`ю

Президент запросив журналістів "Сільських вістей"  у резиденцію на Банковій. В одному із залів для офіційних прийомів, за філіжанкою кави, відбулася ця розмова.

Почали зі спогадів про Майдан. І про геть не вкочений та не мощений шлях, який відтоді торувала країна під орудою Президента Віктора Ющенка ці непрості 4 з половиною роки.

Віктор ЮщенкоНе питання в тому, як віднестися до персони Ющенка, — зауважив Президент. — Питання в тому, як віднестися до шматка нашої історії. Якщо він привів вас до усвідомлення того, що ви не хочете повертатися в 2004 рік, — в оцьому бачу свою головну заслугу. В тому, що зумів не словом, а ділом переконати сотні тисяч, що 2004 рік гірший, ніж 2009 рік. Можливо, хтось міг зробити це краще. Втім, хай стане поряд, я послухав би його.

Відео дня

Націю треба окрилювати, а не обрізати їй крила. А вона ще не звикла відповідати за багато чого. Нещодавно читав дуже цікаве політичне дослідження. Про те, як голодоморами, віковою колонією, переслідуваннями і вбивствами духовенства, інтелігенції людям планомірно прищеплювали здатність не реагувати на проблему безпосередньо, а збувати цю проблему на чужі плечі. Так зручно, бо тоді нема відчуття персональної відповідальності. Думаю, найскладніше завдання для нашої нації і нашої влади — виховати у кожного громадянина відчуття тотожності, відчуття того, що він українець, що він персонально відповідальний за свою землю, за свою родину, за рідну материнську мову, за країну. І за свій національний розвиток. Решту труднощів — поборемо, якщо будемо консолідовані, тотожні. Якщо в нас тотожності цієї не буде, якщо нам байде, з якою історією розмовляти, якщо байде, якою мовою спілкуватися, байде, що церковний розкол, якщо все байдуже, а головне — ковбаса і сало... Не буде ковбаси і сала, якщо не буде найпершого, з чого починається нація. Звернімося до прикладів довкола. Як стають словаки, чехи, поляки? Передусім, на найвищому, на чільному рівні закріплюється те, що можна назвати національною ідентифікацією, або тотожністю. Набирає сили політика національного становлення. Це дає змогу ефективно проводити політику реформ: якщо ти розумієш, що в тебе є національна потуга, воля, — ти маєш силу реформуватися.

А якщо цієї волі нема? Четвертий раз Верховна Рада накладає мораторій, проти якого я протестую всіма фібрами, — на рух землі. Ця влада нам говорить: наш світовий клондайк чорнозему може жити без нашого ж права розпоряджатися своєю землею. Це парадокс економіки. Це дорога до тінізації, до кримінальних схем із землею. Квартири ж раніше у нас теж ніхто не продавав. Але закріпили у власність, сказали: віднині це твоє, розпоряджайся цим на свій розсуд. В цьому суть: ти несеш персональну відповідальність за становлення свого життя. Не сподівання на чийсь «патронат» — маєш змогу самотужки дати раду своїй родині, забезпечити її, ще й державі допомогти. Не навпаки — коли держава непродуктивно збирає з усіх і кожного, а потім роздає і нидіє на такій політиці. Таке притлумлює потугу, дух творення. Жодна економіко-суспільна модель так не вигравала. Здавалося б, що тут незрозумілого? Це дискусія світоглядна, не персоніфікована до якихось прізвищ.

Хто ми є? Ми, справді, та нація, яка відчула потугу демократії, свободи і добре розуміє: демократія не Ющенку потрібна — людям потрібна. Тільки вільна людина може бути щасливою. Тільки в рамках демократії ви можете відрізнити від гіршого і вибрати краще. Іншого способу немає. Так, вона може пробуксовувати, може давати якісь певні рецидиви. Але якщо ми втратимо демократію — втратимо незалежність. Це, до слова, може статися дуже легко і дуже швидко. І тоді ж багато хто з тугою оцінить цю непоправну втрату... Ще і ще раз наголошую: наш шлях — національне становлення. Не відбудеться — програємо, як програли українську незалежність на початках 20-х років минулого століття. Без цієї потуги, без державного становлення ми — як військо без знамена.

Ми живемо в іншій ситуації, ніж 10 років тому: у парламентській державі. Можемо вести дискусії, чи маємо культуру формувати парламент прозоро, конкурентно, а в парламенті — більшість, яка бере на себе відповідальність за формування національного, економічного, соціального курсу, бюджетної політики. Очевидно, наша нація політично неструктурована: лише півтора відсотка громадян ідентифікують себе з якоюсь партійно-політичною силою. Як за таких умов обирати ефективну владу? До того ж ідеології наших партій слабкі, а то й просто ніякі. Яка ідеологія в БЮТ? Чи в Партії регіонів? Її немає: це «фан-клуби», де править бал кон’юнктура, далека від ідеології. От і виникає конфлікт: як у селищі, де немає партій, змусити громадянина формувати владу через партійну призму, як цього вимагає закон 2004 року?

Кожне демократичне суспільство, вочевидь, схильне еволюціонізуватися від президентської системи правління до демократичнішої парламентської. Але це не питання вивіски: маємо парламентську форму — отже, гарантовано демократичне суспільство. Ні! Я переконаний: зі змінами 2004 року ми лише віддалилися від основ становлення демократичного ладу. І нині він, на мій погляд, базується виключно на тому, що ми маємо Президента — не узурпатора, який боронить ті демократичні цінності. А те, що дуже часто відбувається в нинішньому парламенті, — це система, яка породжує безвідповідальність і колосальний популізм.

Так, на жаль, склалося у нашому трикутнику верховної влади Верховна Рада — Президент — Кабінет міністрів: якщо окреслюється якийсь союз двох — то обов’язково проти третього. Можливо, в ім’я поступу держави назріла необхідність розірвати цей трикутник, випростати його у пряму лінію противаги двох гілок влади, припинити робити крайнім третього...

Очевидно, ви маєте слушність. В контексті реформи 2004 року, коли Президент перестав формувати уряд, призначати Прем’єр-міністра, Генерального прокурора... Сьогодні з арсеналу реальної влади у Президента залишилося хіба що право вето — якщо закон не відповідає Конституції або іншим законам. Цим я користуюся. І нині мені мало хто може докоряти, що це право не реалізую. Реалізую. Навіть є такі, хто твердить, що роблю цього забагато. Але я можу відстоювати кожне своє вето. Ясна річ, часто-густо це непопулярні вето, але це не моє — гратися в популізм.

Друга тема — міжнародна політика. Я щасливий, що за ці 4 з половиною роки проводив таку політику, яку до мене ніхто не проводив, бо, вочевидь, не ставив перед собою такої мети.

Або оборонна політика. Відверто кажучи, якщо Президент сьогодні перестане говорити про оборонну політику, про армію, про безпеку держави, про нашу інтеграцію до неконтинентальної безпекової та оборонної політики — думаю, в державі більше ніхто про це не скаже.

Як я виконував свою місію, скажімо, у стосунках з Конституційним судом чи Центрвибор­ч­­­комом, — мені легко за це відповідати. Легко. Але це мало кого буде цікавити. Формування у парламенті отакої політики бездіяльності, коли за місяць, здається, приймається в середньому 16 законів, — це красномовно свідчить, що маємо колосальну політичну проблему.

Спробуймо дати відповідь. З 2004 року ми запровадили пропорційну систему виборів. Політичні сили, прийшовши в парламент, формують коаліцію більшості, яка бере на себе відповідальність за формування уряду, бюджету, економічної і соціальної політики. І призначає тих, кого до 2004 року призначав Президент. І звісно ж, приймає закони як основу забезпечення реалізації визначеного курсу. Інституція більшості взяла на себе публічну відповідальність. За це держава передала їм в руки бюджет, кожну копійку, якою може розпорядитися лише Прем’єр — у рамках визначеної парламентською більшістю доктрини. Таке поле гри.

Але тепер, коли маємо нестабільно працюючий парламент, варто спитати, чому ця система дає такі відчутні збої. Не шукати причин у персоналіях — це буде помилкою. Чому немає порозуміння чи консолідації? Адже, по суті, реформатори 2004 року, починаючи з О.Мороза, говорили: основна мета — надати нового імпульсу владі. Насправді, як показує робота парламенту, ми прийшли до нових протиріч. Чому? Коаліція у парламенті є? Очевидно, є, та й Голова Верховної Ради про це оголосив. Але Конституція визначає її як коаліцію більшості. Паралельно з декларацією про коаліцію треба декларувати кожним депутатом формально своє членство у цій коаліції. Виникає колізія: з огляду на три фракції, що утворили коаліцію, вона нібито є — кількість членів цих фракцій перевищує 226. Якби у нас працював закон про Регламент Верховної Ради, він одразу поставив би вимогу узаконити цю більшість персональним входженням у неї кожного депутата фракції. Такого закону вимагає від парламенту і Конституційний суд, але такий закон безуспішно ініціюється вже уп’яте чи вшосте. Саме в рамках його прийняття Президент мав би право впливу — через механізм вето. А поки такого закону немає — широке поле для фальшування: коаліцію маємо, а більшості ні. Відтак формально Конституційний суд не може дати тлумачення, чи є нинішній уряд легітимним. Якби був закон про Регламент, впевнений: КС за один день дав би відповідь, що уряд, у якого є парламентська коаліція, але немає персональної підтримки 226 депутатів, — уряд нелегітимний... Як вийти з цієї колізії? Конституційний суд дав роз’яснення, яке кожна сторона суперечки трактує на свою користь. А насправді КС, власне кажучи, зробив те, що йому було потрібно: він може коментувати тільки «тіло» Конституції, але не версії, навіть логічні.

Таких прикладів чимало. Чому ми обстоюємо необхідність конституційної реформи? Тому що політичне життя, яке формується з влади та опозиції, — конфліктне. Але в цьому мудрість демократії: Конституцією та іншими законами дається відповідь на будь-яку кризу, що виникає в системі влади. Не Майдан повинен тлумачити, хто правий, і не якісь закулісні інтриги в парламенті — лише Закон. Очевидно, нам треба поглиблювати Конституцію, яка давала б відповідь на всі нюанси життя: як призначається уряд, як працює Президент з парламентом, у якого немає більшості, — сьогодні, завтра чи післязавтра. Іншими словами, як поступово, сходинка за сходинкою, демонтувати проблему. Цього в нашій Конституції немає. Треба знайти волю змінити Основний Закон: він мусить давати відповідь на необхідність швидкого врегулювання таких проблем. Не треба чекати метастазів цих проблем, які б зайшли у кадрову політику. Це перше.

Друге. Чи може бути ефективною влада, яка після 2004 року формується в закритому порядку? Чи ви б хотіли, щоб в українському парламенті були люди судимі, з кримінальним минулим? Думаю, 90 відсотків виборців за таких людей не голосували б. А в нашому парламенті таких людей — не один і не п’ять... А люди з двома судимостями? Це вже називається рецидив. А люди з трьома судимостями?

Очевидно, це вже наш політичний рецидив...

Думаю, швидше — патологія. Людина, яка має конфлікт із законом, піднімається політичними, владними щаблями... Йому дають мандат... Переконаний: простий виборець цього не допустив би. Очевидно, це докір системі. Не рецидивістам — вони є у кожному суспільстві. Але жодне цивілізоване демократичне суспільство не висуває рецидивіста у владу. Тому треба міняти закон, треба зробити такий вибір публічним. Не можна закритим списком формувати владу, бо тоді до влади потрапляє криміналітет, ті особи, які ніколи не даватимуть відповідь за національний розвиток, національний пріоритет, за національну незалежність. У них сильніша домінанта: отримавши імунітет, продовжити свою кримінальну діяльність, яка їх породила.

Нам треба змінити систему виборів. Не треба пропорційної закритої системи виборів на рівні району, міста, області. Бо це занадто велике перевантаження для суспільства: воно не готове до такого способу формувати владу на цих рівнях.

Уже ніхто не буде міняти парламентську форму правління на президентську. Але закон про вибори до ВР треба міняти: обирати в парламент не темних конячин за закритими списками, а тих, хто отримав персональну підтримку людей, хто, вочевидь, відповідатиме перед виборцем за надану довіру. Щоб ми мали дієвий парламент, треба змінити Конституцію, щоб ми мали достойних політиків, треба змінити систему виборів.

Щоб перестали творити систему проблем в усіх сферах, потрібен двопалатний парламент. Однопалатний парламент — завжди конфліктна інституція, тим паче, якщо недостатньо добре виписана Конституція та закони. Як при такій змагальності політичних сил мати політичну стабільність в країні? Дуже просто. Обранцям на пропорційній основі закон відводить три місії: формування уряду, бюджету, законодавче забезпечення. Але вони не мають призначати Генерального прокурора, голову СБУ, членів КС чи членів ЦВК. Це не органи, які повинні носити партійні ознаки. Це національні інституції, які повинні бути позапартійними, навіть позаполітичними. Цю над­партійну, загальнонаціональну функцію має перебрати на себе верхня палата парламенту. Таким чином, партійний конфлікт нижньої палати парламенту не поширюється на верхню: вона є представницькою. Нижня палата розпускається, верхня — ні: вона вічна, як вічна Україна. Вона формує інститути державної стабільності.

Пане Президенте, а де гарантія, що у верхню палату не пройдуть, даруйте, негідники?

Одна гарантія: відповідальність громадянина. Згадайте, що було 5 років тому. Яке збурення людського гніву. Тому що влада тоді не давала змоги провести чесні вибори, визначитися виборцю у своїх симпатіях. Очевидно, листопад 2004 року вже не повториться. Гарантія — демократія, свобода вибору.

У нас досі більшість вірить картинкам, піарам, підсолодженій політиці. Але це треба пережити. Для того, щоб популізм раз і назавжди отримав по руках, може, й треба усім нам помучитися чергових п’ять років у цьому популізмі. Якщо нездатні розпізнавати популізм — значить, приречені жити з ним. Але кращою гарантією є можливість проведення чесних виборів і посилення відповідальності самого виборця. Дайте систему чесних виборів, забезпечте законність її реалізації, все решта — це відповідальність виборця: він джерело влади.

Який саме механізм забезпечить відповідальність виборця?

Система виборів має бути персоніфікованою. Людина може відповідати лише тоді, коли віддасть персональний голос за того чи іншого політика. Коли матиме право зробити свій персональний вибір. А водночас — починаючи з правоохоронних органів, Генеральної прокуратури, зробити все, аби цей закон виконувався. Це теж невід’ємна складова відповідальності. Двоє останніх виборів до ВР — чергові і дочасні — принесли перемогу опозиції. І результати цього волевиявлення визнано в усіх регіонах країни, усіма спостерігачами як вибори законні, демократичні. Отже, ми отримали новий інструмент, якого не було в 2004 році, коли через Майдан треба було доводити те, на що мав дати відповідь Закон.

Тому наслідки завтрашнього вибору вже лягають на карб виборця, на його сумління.

Міжнародні фахівці зі Сходу і Заходу, Венеціанська комісія ще кілька років тому ледь не одностайно визнавали, що наша Конституція — чи не найкраща, найдемократичніша у світі. Чому ж так необхідно міняти її сьогодні?

Віктор ЮщенкоЯкщо ми говоримо про конституційний процес, ви, мабуть, звернули увагу на записку Венеціанської комісії, яка, по-моєму, за останні 13 років була однією з найкращих. Вона стосувалася моїх змін і доповнень до Конституції. Очевидно, аналіз національних конституцій, який фіксували в 1996 році чи 1997 році, виходив з того, що норми, закладені в Конституції, відповідають аналогічним нормам конституцій західних держав. У 2004 році цією поспішною так званою політичною реформою було принесено зміну конституційного ладу — з президентського на парламентський. Повторюю: я не атакую цей лад, повернутися назад неможливо. І не варто. Нам треба вдосконалювати цей механізм. Але чи є у нас воля для цих вдосконалень? Думаю, немає. Останні півтора року який ключовий рецидив панував у парламенті? Дві мегафракції були за крок до домовленості, як далі неконституційно реформувати Конституцію і привести нас до того, щоб, скажімо, обирати Президента у парламенті. Вочевидь, це подальше приниження статусу Президента. І в цьому Венеціанська комісія побачила одну із загроз: це, по суті, закулісна домовленість про те, як високого статусу посаду процедурно зробити керованою в інтересах двох політичних сил. Звісно, тут виникла колізія: вибори Президента в парламенті можливі, але це повинен бути вже другий Президент. Якщо народ на референдумі скаже «так» — треба йти цим шляхом. Але це не приватне питання депутатів. А тим паче — двох політиків, які хочуть поділити між собою країну на чергові 10-15 років.

Сьогодні нам вкрай потрібна політична реформа, зміна Конституції, реформування системи виборів і принциповіший, прискіпливіший відбір людей, які прагнуть потрапити у владу. Зв’язок того, хто обирає, із тим, кого обирають, має бути взаємний і прямий. Це те, що бракує сьогодні нашому законодавству, тому часто при владі люди, які не є гідними. Ми вже пожинаємо плоди такої політики. Чому так важко рухаємося в економічних реформах? Чому останні півтора-два роки, сказав би, — втрачені для країни? В нас нічого економічно не відбулося. Ми в шоу, ми в концертах, у веселих барвах... Все це пустота, марнота. Чому не відбулося реформ починаючи від пенсійної? Якщо парламентська більшість й уряд, які несуть вантаж відповідальності за економічний курс, не мають волі до цих реформ — ці реформи опозиція не проведе. А як втілити судову реформу? Погодьтеся, сам суд її не проведе. Єдиний інститут, який мусить здійснювати реформи, — парламентська більшість, а лідером її є Прем’єр-міністр.

Нині ж виходить — краще жити в розчарованому світі, аніж прийняти на себе відповідальність. Без народу Конституцію в країні ніхто не вдосконалить. Ніхто. Сфальсифікувати зможуть відносно легко: ті ж таки дві найбільші фракції парламенту. Але ці сили — теж вибір людей. Очевидно, з меркантильних міркувань ці мега­фракції досить легко зможуть знайти спільний інтерес — не національного, а партійного рівня. Який сконсолідує їх, аби внести в Конституцію нові рецидиви.

Тим паче, що це можна засвідчити суспільству, як крок до консолідації нації...

Звісно, це легко загорнути в найбарвистіші «фантики». Тому знову апелюватиму до нації. Хочу бачити її відповідальнішою. Не такою, що опускає руки. Держава — це найкращий спосіб захистити свої національні інтереси. Тому і кажуть: якщо є нація, в якої немає держави, вона ніколи не зреалізує своїх можливостей. Негоже звалювати на державу власні житейські негаразди. Це погана звичка, це той патерналізм, який культивувався, на жаль, століттями імперії. Недаремне мудрі люди нині кажуть: маємо власну державу, але ще не маємо нації. Не хотілося б перебирати на себе цю радикальну думку, щоб когось не поранити. Але прислухатися до цієї думки варто кожному. Мати націю — набагато складніше, ніж декларувати незалежність.

Невже для того, аби відчули себе збратаними, нам на наші голови потрібні чорнобилі, пандемії, стихійні лиха?

Інколи лихо справді об’єднує. Але це думка для слабких. Що таке об’єднання? Що об’єднало Майдан? Повірте — не майбутнє прізвище міністра фінансів, Прем’єра чи Президента. Майдан, націю об’єднали ідеали, якими люди хотіли жити. Що об’єднує суспільство? Мета.

І загроза...

Так, і загроза втрати. Що сьогодні найскладніше в українській політиці? Різні ідеали. Різні цілі. І, як правило, не ведуться дискусії про високі національні цілі — задовольняємося банальностями: там хоч і менше теми для консолідації нації, зате більше поле для популізму. Я глибоко переконаний, що у нас немає проблеми «Схід-Захід». Є багато подій, на які однаково реагують в різних куточках країни. Ясна річ, є певні видозміни ментальності, а інакше бути не може: в ХХ столітті українці жили, здається, в шести імперіях. Але це не те, що роз’єднує націю.

Нам треба усвідомити, що ми нація. Відчути, що за нами стоїть наша держава. Яка починається з власної території, з власної безпеки, з власної оборони. Нація — це єдина мова. Єдина державна мова. Мова Росію не розділяє, хоча там 73 тільки автономних утворення, зі своїми рідними мовами. Але у них — одна державна мова. Насправді, у наших суперечках навколо державної мови бачу інший підтекст: чи повноцінне становлення Української держави через визнання державної мови, чи, даруйте, бавимось у державництво, тішимося «напівфабрикатом».

Чи легко Президентові формувати українсько-російські відносини, коли переважна більшість політиків переконує, що у нас, мовляв, «вікові традиції», «спільна історія», «старший брат», «тьма-тьмуща залежностей». Що, мовляв, маємо добре вкочену дорогу: сів у потяг, переспав — на ранок уже там... Можна, звісно, і так прожити, і для когось це буде політика. Але така політика не для мене. Не тому, що я не ціную ці здобутки. Навпаки, я їх дуже ціную: це великий український інтерес, яким треба дорожити, який слід підтримувати, супроводжувати і все робити для того, щоб наші відносини були дружніми, добросусідськими — відносинами рівноправних незалежних держав. Але разом з тим великим безглуздям буде, якщо ми, маючи такий кордон з Європейським Союзом, нехтуватимемо найрозлогішим споживчим ринком світу, куди, до речі, Росія продає 55 відсотків того, що виробляє. Чому Україна спроможна нині продавати лише 28 відсотків своєї продукції?

Може, тому, що нас там не чекають?

 Життя жорстке, а ринкове життя — тим паче. За ринки треба боротися, інколи — жорстоко. Звісно, не чекають, але це наш інтерес — пройти навіть у шпаринку. В економіці не головне, як зробити продукт, а як і де його продати. Слід шукати нашого покупця. Слід мати свій диверсифікований ринок. І треба інтегруватися у світову економіку: вона нам платить, вона формує стандарти життя.

 Повертаючись до Майдану. Після його перемоги, ніде правди діти, наламали достатньо багато дров у кадровій політиці: необхідну часткову зміну кадрів перетворили ледь не у тотальну кампанійщину, підбираючи їх за принципом «свій-чужий». Чи особисто Ви відчуваєте певні розчарування нинішніми результатами такої похапливої кадрової політики в державі?

Відповідь на це запитання потребує окремих аргументів та й більше часу. Але спробую відповісти коротко.

Закінчився Майдан. Що я роблю як Президент? Всі люди, які стояли поруч зі мною на сцені Майдану, зокрема й ті півтора-два десятки відомих, впізнаваних, — всі на другий день прийшли в кабінети влади. Гадаю, мені ніхто не зможе дорікнути, що я тоді комусь завадив це зробити. Бо вірив цим людям, довіряв, як і суспільству. Всі вони без винятку стали носіями влади. Що виникло далі? Те, що бути на Майдані, бути на мітингу — це одне, а прийти у владу і проводити сучасну професійну грамотну політику — інше: треба мати достатні знання, аби відрізнити зерно од полови. І тут ситуація склалася маловтішна. Не йдеться про якісь технічні речі. Виховувати чиновника, владу, бюрократа — це не питання Майдану. І не питання одного дня. Влада — це особливі люди, яких часто називають «елітою». Бо вони беруть на себе відповідальність, вони роблять політику змін, і це їх відділяє від політичних спекулянтів. То в чому виникли перші розколи і загрози серед діячів Майдану? В ідеології. Коли постала необхідність організації ринку, ринкових реформ. В січні 2005 року ми мали приблизно 6 відсотків ВВП. А у вересні — вже 1,5 відсотка падіння. А у нас є шанс лише тоді, коли ми рухаємося вперед, коли творимо реформи. На жаль, я не знайшов у Прем’єр-міністрів того генератора таких реформаційних змін. Натомість отримали Прем’єра, який вдався до політичних спекуляцій: гризня в команді почалася відтоді, коли удар — ми, кого потім назвуть «оточенням Президента» (ті, які згодом стануть оточенням Прем’єра), отримали не від Януковича, не від комуністів – від своїх. Від БЮТ. Почався процес самоїдства. Це була тактика, геть далека від національних пріоритетів чи національних цінностей. Це запрацювали примітивні людські «его»...

Спокуса?

Спокуса. Коли ми тоді почали говорити про чутливі речі національного відродження — виявилося, що у нас різні погляди. Наприклад, за роки мого президентства, коли говоримо про таку вельми чутливу духовну царину, як відродження української мови чи української книжки, — у нас 80 мільйонів гривень це був пік фінансування, а найменше цього року — 1,5 мільйона гривень. Це у країни з 300-мільярдним бюджетом! Це вже свідчення того, що ми з урядом на різних полюсах цінностей. Чи коли йдеться про нашу історичну пам’ять. Чому і тут ми такі різні в наших підходах? Тепер очевидно: у нас різні понятійні та ідеологічні підходи. Бо якщо вам пропонують модель життя без власної історії, — це сліпі поводирі: вони ведуть вас до втрати державного суверенітету і незалежності.

Чи коли говоримо про національну культуру. Візьмімо для прикладу національний фестиваль культури, який не фінансується урядом. Таке можливо в якійсь країні? Нація гине не від мілітарної окупації — це вже майже неможливо сьогодні. Нація гине від того, що настає пандемія, яка вбиває чутливість до рідної мови, культури, коли ми втрачаємо те, що ідентифікує нас як націю. Якщо хочемо жити заможніше — саме вирішення базових фундаментальних речей свого національного становлення допоможе ставити й успішно вирішувати економічні, соціальні завдання. Аби поставити ціль економічну, треба бути сміливими, мобільними в реформах. Потрібне чітке національне становлення, щоб відчувався єдиний організм. Тоді легко, образно кажучи, за одну добу зробити радикальну реформу на селі — віддати землю селянам. Натомість у нас немає на те критичної політичної волі, усвідомлення того, що це шлях розвитку. Одні бачать у цьому корупцію, інші ніколи не підуть на це, бо одного разу вже забрали цю землю в мого діда-прадіда, винищили голодом десятки мільйонів моїх співвітчизників. І це їхня комуністична ідеологія, на жаль, не засуджена. Тому переконаний: вибори 2010 року — це не технічні вибори. Або країна йде вперед, вертається додому в Європу, або наважуємося на експеримент, який приведе нас до втрати незалежності.

Пане Президенте, на багатьох публічних заходах Ви з’являєтеся родиною, з дітьми та онуками. Це, попри все, неабияке фізичне та й психологічне навантаження на дитячий організм. Нині, коли прийняли рішення знову включитися в президентські перегони, чи маєте цілковите розуміння і підтримку в родині?

Зрозуміло, на багато заходів, які відвідую зі своєю родиною — з Тарасиком, Софійкою, Христинкою, зі старшими моїми дітьми, — не завжди у дітей буває особливе бажання йти. Але я часто їм кажу: «Ви — діти Президента, і це ваша робота». Я повинен нести приклад. Даю собі звіт, що далеко не на всіх заходах присутність дітей легка, передовсім для них. Але розумію й інше, з того, що вони там почують, — якась дещиця, хай невеличка, закарбується у їхній пам’яті. Але ця дещиця — це і є те найважливіше, що через 5 чи 10 років сформує їх як громадян нашої країни. Не мислю собі, як можна народитися, жити в країні і не бути її патріотом. Патріотизм має єднати нас — лікоть до ліктя.

А дітям мусимо передати іншу країну. Набагато кращу.

Останні 4 роки ми жили в економічних темпах від 7 до 7,8 відсотка приросту ВВП. У нас за 18 років іншого періоду з такими темпами не було. І те, що цього року, через дещо протилежну уяву Прем’єр-міністра про макроекономіку, ми катастрофічно втрачаємо, як жодна країна не втрачає, — це на совісті і компетенції Прем’єр-міністра — не на моїй. Те, що за ці 4 роки в Україну прийшло 32 мільярди доларів інвестицій — я не можу казати, що вони прийшли конкретно «під Президента» чи під когось іншого. Коли на початку 2005 року в Україні було 7,6 мільярда інвестицій, а сьогодні 38 мільярдів, — то я пишаюся цим. Коли торік в Україну приїхало 23 мільйони туристів. В Туреччину — 21 мільйон. Коли ми скасували візовий режим, коли країна стала відкритою...

Не шкодуєте про це нині...

Віктор ЮщенкоНе шкодую. Минулого року тільки в країни Шенгенської зони виїхало понад 1 мільйон українців, а до того щонайбільше — здається, 420 тисяч. 40 відсотків громадян, які торік відвідали Європу як туристи, отримали безкоштовні візи. Коли таке було? І чому цим не пишатися? Чи кількістю багаторазових віз для українців, яка торік зросла удвічі. Чи скороченням торік удвічі відмов українцям у шенгенських візах. Чи тим, що ми впритул наблизилися до формування з Євросоюзом угоди про політичну асоціацію та економічну інтеграцію. Це останній щабель до інтеграції з Євросоюзом. Хіба мріяв хтось про таке 4 роки тому? Чому цим не тішитися? Ми стали іншими. У нас з’явилася вільна журналістика. Якою не керують з Банкової. Ми дорослішаємо, стаємо європейцями в найвищому значенні цього слова.

Так, у нас багато розчарувань, багато проблем. У нас велика корупція. Ми маємо корупційну гнилизну в судовій гілці влади. Я підготував законопроект про реформу судової системи, він дає відповідь на те, як мати чесного суддю і чесний суд. Але що з того, якщо проект два з половиною роки лежить в парламенті: немає необхідної підтримки. Чи 4 закони про боротьбу з корупцією, що нарешті вдалося «проштовхнути», які вступлять у силу з січня наступного року, — вони ж подані до парламенту ще 2005 року. Втім, навіть те, що ми про це пишемо, говоримо, свідчить, що ми усвідомлюємо масштаби проблем. І що ми їх усунемо, бо це проблема всіх.

На жаль, окрім уряду Ю.Єханурова, не було уряду, який дихав би економічними реформами, який був би професійно відданий темі перемін. Ми мали і особливо сьогодні маємо політизовані уряди. Тактика нинішнього уряду — перечекати кризу. Це найгірша тактика. Криза — найкращий час для проведення реформ, коли в суспільстві особливо загострене прагнення активно перебороти загрози. На моє глибоке переконання, нинішня політика уряду та правлячої парламентської коаліції — це політика заколисування нації солодкими чарами, за яку згодом доведеться дорого і тяжко заплатити кожному українцю.

Валерій Ясиновський, "Сільські вісті"

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся