Газпром майже дорвався до української труби. До іншої…

Одеський припортовий – унікальне підприємство з транспортування рідкого аміаку – за підсумками конкурсу може упливти під контроль російського монополіста? Ще й не якого-небудь...

Одеський припортовий – унікальне підприємство з транспортування рідкого аміаку – за підсумками конкурсу може упливти під контроль російського монополіста? Ще й не якого-небудь, а того, що регулярно має претензії до України...

Прем`єр-міністр на ОПЗ, 7 лютого 2008 р.

Вівторок – вирішальний день для другої на рахунку Юлії Тимошенко (після Криворіжсталі) «надійної і красивої приватизації». За власним висловом прем`єра, продаж Одеського припортового заводу має стати сигналом, який покаже зарубіжним інвесторам, що «в Україні справді все перфектно в цьому напрямку». Юлія Володимирівна переконана, що приватизація пройде ”у встановлені терміни”. Нагадаємо, конкурс був призначений на 29 вересня.

Щоправда, є одна проблема. У п`ятницю Фонд держмайна з другої спроби побачив-таки рішення Окружного адмінсуду Києва, що забороняє будь-які заходи з проведення конкурсу з продажу 99,567-процентного пакету акцій ОПЗ. Така «електронна розписка в отриманні» з`явилася на офіційному сайті ФДМУ. Проте автори інформації «випустили з уваги», що суд заборонив не тільки продавати ОПЗ, а й допускати до участі в конкурсі ТОВ «Азот-Сервіс».

Газпрому треба терміново до Одеси

Річ у тому, що законодавство України прямо забороняє продавати українські підприємства інвесторам, у яких частка іноземного державного капіталу перевищує 25%. А ТОВ «Азот-Сервіс» - не щось інше, як структурний підрозділ російського «СИБУР-холдингу». Далі цікавіше. Основними власниками «СИБУР-холдингу» є Газпромбанк, пенсійний фонд «Газфонд» і Газпром власною персоною! У першому частка державної власності становить 25%+1 акція, та ще частка Газпрому – більше 40%. У другому домінуючі власники – Газпром і Газпромбанк. А про третього співвласника «СИБУР-холдингу» начулася вся Україна від малого до великого, але якщо не брати це до уваги, то слід зазначити, що в Газпромі частка держави Росія становить 50%.

Виходить, Одеський припортовий завод – унікальне підприємство, монополіст з транспортування і перевантаження рідкого аміаку тощо – за підсумками конкурсу може упливти під контроль російського монополіста. Та не якогось там, а такого, пардон, що регулярно має претензії до України.

До речі, Фонд держмайна заявку «Азот-сервіса» прийняв і до конкурсу його допустив, очевидно, не побачивши в цьому порушення закону.

Сумно, але і Тимошенко ніякого порушення закону в конкурсі з приватизації ОПЗ теж не бачить. Якщо там що і є нехороше, то, на думку прем’єра, це підступи тіньових компаній, «які звикли одержувати все безплатно, на основі указу Президента пішли до судів». А також загальна нервозність, викликана указом Ющенка, яким зупинено рішення ФДМУ про проведення конкурсу, – внаслідок чого прем`єр сьогодні вимушена працювати «психотерапевтом державного масштабу».

Що ж до «Азот-сервісу», то, знову-таки, на думку Тмошенко, це – не зареєстрований з порушенням закону претендент на придбання ОПЗ, а один з трьох учасників «з особливо надійною психікою». Мовляв, спочатку учасників було 13, але в результаті скандалу навколо продажу заводу 10 зникли, і до тих трьох, що залишилися, мабуть, слід ставитися з усім можливим пієтетом. І вже поготів не звертати уваги, якщо вони у вимоги до покупців «злегка» не вписуються.

Олігархи – вони такі: є хороші, а є погані?

Утім, у новітній історії України вже є приклади прихильного ставлення команди Тимошенко до олігархів і їх проблем (задля справедливості треба зазначити, що в цьому питанні застосовується виборчий підхід).

Так, у травні 2009-го керівник Фонду держмайна Дмитро Парфененко, за крісло для якого Юлія Володимирівна боролася чи не палкіше, ніж за реприватизацію і перепродаж Криворіжсталі, погодився внести зміни у договір купівлі-продажу «ArcelorMittal Кривий Ріг». Фактично Мітталу дозволили вважати фінансову кризу форс-мажорними обставинами, що перешкоджають виконанню взятих при купівлі металургійного комбінату інвестзобов`язань. Зокрема, до закінчення кризи (коли це буде – Бог знає) відкладені зобов`язання з технічного переозброєння і приросту потужностей, тимчасово знята вимога щодо збереження виробництва і відвантаження продукції в обсязі не нижче 6 млн. тонн в рік. Цікавий аспект: за Міттала перед керівництвом ФДМУ вступилась сама Тимошенко.

У серпні аналогічні поблажки отримали й російські бізнесмени: господар «Смарт груп» і співвласник групи «Метінвест» (в Україні володіє Балаклавським рудоуправлінням) Вадим Новинський, а також російський мільярдер, основний акціонер найбільшого в світі виробника глинозему й алюмінію – Rusal (у власності цієї компанії знаходяться Запорізький алюмінієвий комбінат і Миколаївський глиноземний завод) – Олег Дерипаска. Їм ФДМУ дозволив відкласти «на після кризи» приріст виробничих потужностей і модернізацію. У перелік відкладених, скажімо, входить будівництво нового виробничого комплексу на Миколаївському глиноземному, хоча саме ця обіцянка Rusal (1999 року, між іншим), стала далеко не останнім аргументом на користь продажу НГЗ імперії Дерипаски.

Друга хвиля «антикризового пом`якшення інвестзобов`язань» практично не відрізняється від випадку з Мітталом, за винятком одного нюансу: і до того, як було одержано згоду ФДМУ, російські власники ЗАлК і НГЗ тривалий час ігнорували закладені в договорах їх інвестзобов`язання, розсердивши Фонд держмайна аж до судових розглядів. Треба зазначити також і те, що на момент отримання російськими олігархами офіційного дозволу прикриватися кризою як форс-мажором, ситуація, наприклад, на ЗАлКу вельми нагадувала ту, яку з гіркотою в голосі описує Тимошенко, згадуючи підприємства, що животіють у власності «регіоналів». За даними російської преси, з початку 2009 року власник ЗАлКу звільнив половину працівників комбінату, і в перспективі скорочення світить ще третині персоналу, що залишився.

Відповідальність? Де ж її взяти?

Крім того не варто забувати і про те, що частиною наміченого до приватизації комплексу Одеського припортового заводу є аміакопровід, а також термінал приймання, охолодження і перевантаження аміаку. Це потенційно дуже небезпечне виробництво. А з відповідальністю бізнесменів в Україні, навіть у разі трагедій, що шокують цілу країну, якось хронічно не складається. За прикладами далеко ходити не треба: вибух газу в дніпропетровській багатоповерхівці 13 жовтня 2007 року, жертвами якого стали 23 людини...

У червні 2009 року суд Жовтневого району Дніпропетровська повторно (після відміни Апеляційним судом Дніпропетровської області першої амністії) амністував двох керівників ВАТ «Дніпрогаз», яке обслуговувало газорозподільний пункт, що став причиною трагедії . Підставою для амністії послужило те, що злочин був кваліфікований як «середньої тяжкості» і обидва функціонери мають малолітніх дітей. При цьому факт загибелі інших малолітніх дітей під час вибуху, мабуть, був визнаний неістотним. Сім`ям загиблих від вибуху суд порекомендував подати цивільні позови.

До речі, за Дніпрогазом стоїть ще один відомий російський олігарх – Віктор Вексельберг. Саме його одразу після вибуху звинуватила Тимошенко: «Те, що Вексельберг абсолютно ніяк не зреагував на це, те, що вони навіть допомоги людям ніякої не надали, свідчить про те, наскільки йому байдуже в Російській Федерації спостерігати за тим, як у місті Дніпропетровську все відбувається». До речі, тоді ж вона обіцяла, що коли стане прем`єром, насамперед відбере у Вексельберга Дніпрогаз і взагалі розгляне питання про повернення в держвласність тих стратегічних об`єктів, власники яких не забезпечують безпеку їх експлуатації. Але щось досі переможних реляцій про щасливе повернення державі майна недбайливого російського власника чути не було.

І виникає закономірне питання: невже Україні обов`язково потрібно передати потенційно небезпечне виробництво у власність якого-небудь зарубіжного інвестора, щоб потім, якщо станеться велика біда, зрозуміти, що цього робити не варто було?

Довідка: ВАТ «Одеський припортовий завод» – одне з найбільших хімпідприємств України. Поки що перебуває у власності держави. Виробляє аміак, карбамід, рідкий азот, рідкий кисень тощо.

Ласий шматок: підприємство має в своєму розпорядженні перевалочні потужності (для прийому і перевантаження на морські судна хімічної продукції). Ці потужності використовуються для перевантаження хімічної продукції з усіх країн СНД на експорт.

Монополіст на вітчизняному ринку послуг з прийому, охолодження і перевалки аміаку. Крім того ОПЗ є кінцевим пунктом аміакопроводу «Тольятті - Горлівка – Одеса». Ця «труба» серед іншого сполучає з ОПЗ російський “Тольяттиазот”.

2008 рік Одеський припортовий завод закінчив з чистим прибутком 796,977 млн. гривень. Максимально можлива ціна продажу ОПЗ в 2009 році за оцінкою ФДМУ становить близько 1 мільярда доларів. Стартова ціна – 3 мільярди гривень, затверджена розпорядженням Кабінета Міністрів №261-р від 11 лютого 2008 року. В оголошенні ФДМУ про конкурс з продажу ОПЗ була названа стартова ціна на мільярд гривень вище.

P.S. Події вівторка виявилися ще цікавішими. Аукціон таки пройшов. 99,567% акцій Одеського припортового за 5 мільярдів гривень (нагадаємо, що стартова ціна складала 4 мільярди) придбало ТОВ "Нортіма" (Україна). Конкурс транслювався в прямому ефірі Першого національного телеканалу. І українські ЗМІ були вже повідомили, що  керівництво ФДМУ планує одразу ж підписати угоду купівлі-продажу з переможцем...

Як раптом з`явилася заява виконуючого обов`язки глави ФДМУ Дмитра Парфененка про те, що Фонд держмайна не визнає Нортіму переможцем конкурсу, і взагалі вирішив вважати приватизацію ОПЗ такою, що не відбулася. У якості підстави для цього Парфененко заявив, що ціна продажу в 5 мільярдів... - занижена!

Коментарю Юлії Володимирівни за підсумками «відкритого, прозорого і красивого» конкурсу також не довелося довго чекати. Тимошенко звинуватила претендентів на придбання ОПЗ у... змові з метою занизити вартість підприємства. Прем`єр заявила дослівно таке: «Приватизація визнана проведеною на основі змови, і ми не допустили того, щоб, як завжди, тіньові клани України розбирали власність держави».

Тобто, виходить, покупець виявився не тим? Ну, якщо врахувати, що до конкурсу було допущено три компанії: дві українські, і одна «газпромівська», а рівень відкритості конкурсу перестав влаштовувати розділ Кабміну тільки після того, як був названий переможець...

Олена Перегуда