Які перемоги потрібні Росії, або Чим диктуються витівки Лужкова

Євген Мінченко - один з тих російських експертів по Україні, при спілкуванні з якими не виникає стійкого бажання розвернутися і піти. На жаль, інші російські фахівці з України, приїжджаючи сюди, демонструють такі зразки поведінки, що кожного разу з сумом переконуєшся, які «далекі вони від народу», від українського народу.

Євген Мінченко очолює Інститут України в Російській Федерації, і не виключено, що за його участі формуватиметься державна риторика і скеровуватиметься зовнішній російський вектор щодо України. Він не займається самодіяльністю - він вхожий до російських владоможців, і, судячи з усього, збереже свій статус українознавця і при новому російському президентові. Нещодавно на запрошення інтернет-видання «Главред» він побував у Києві. Під час круглого столу, що там відбувся, Євген Мінченко розповів, як він бачить розвиток зовнішньої політики Росії, яким буде в ній місце України, спробував пояснити несимпатичну поведінку Лужкова, а також розповів, що Росія збирається запропонувати найближчим часом Україні.

Найбільш цікаві місця його виступу ми вирішили оприлюднити, щоправда, супроводжує їх авторськими коментарями.

Євген Мінченко:

Ваші аналітики часто кажуть, що участь Росії в справах України є серйозною небезпекою. Я ж зазначу, що головним ризиком України є різке зниження української тематики в російських діях, завданнях, стратегуваннях. І це вже скоріше загроза для України. І вона – реальна.

Від автора:

Цю фразу можна зрозуміти так: «Ви боїтеся, що Росія втручатиметься? Але насправді ми дедалі менше вами займаємося, і це стане потенційною загрозою».

Якщо Росія ставить за мету впливати на внутрішню політику в Україні, то тоді втрата до нас інтересу – факт для нас позитивний. Може, нині краще, щоб нами менше цікавилися в Росії. Принаймні, в короткостроковій перспективі. Але зниження увага не завжди добре, коли йдеться про довгострокову перспективу. Оскільки це не дасть доброго імпульсу для розвитку двосторонніх відносин і не допоможе сформувати модель двосторонніх відносин.

Євген Мінченко:

Про цілеспрямування Росії. Росія не хоче бути імперією, ні традиційною, ні енергетичною. Мотивації збирання земель, за великим рахунком, вже немає, оскільки переважає економічна мотивація. Я чув такі міркування від наших політиків: «Ну, добре «братимемо на кошт цих і цих», але навіщо ми повинні платити за химеру імперії?" Росія не хоче грати зі Сходом проти Заходу так само, як і не хоче грати роль штрафного батальйону проти Сходу, в уособленні Китаю чи ісламського світу. Концепція зовнішньої політики Росії – позиційна, немає єдиної мети, є тактика мережевої дипломатії, є вироблення окремих завдань на тих чи інших фронтах і тактика ситуативних коаліцій з кожного конкретного питання. Я думаю, що найближчим часом Росія не стане грати роль молодшого партнера Китаю, про що регулярно кажуть американські аналітики, як про небезпеку євроатлантичного світу. Хоча, на мій погляд, євроатлантична спільнота сьогодні є фікцією. І Росія не хоче грати із Заходом проти Китаю. Усвідомлюючи при цьому китайську загрозу, ми добре розуміємо, що якість економічного зростання Китаю сильно перебільшена. Ступінь китайської загрози для Далекого Сходу сильно перебільшена. Але ми розуміємо, що одна з наших проблемних точок - Далекий Схід, і він буде одним з мотиваторов для нашої зовнішньої політики.

Від автора:

У небажання залишитися імперією важко повірити. Все-таки здається, що ідентичність Росії не змінилася. Вона хоче залишатися великою державою. А мета великої держави – займати лідерські позиції, сьогодні - в економічному змаганні. У військовому відношенні може їй і не обов`язково щось контролювати. Але такі можливості в неї є. Коли розглядалася можливість створення протиракетного щита, Путін, тоді президент, сказав: «Щит не спрямований проти Росії, але коли йдеться про безпеку, нам потрібно говорити не про намір, а про можливості». Так от, йдучи за цією логікою, ми можемо повторити: у Росії немає настрою збирати землі, але у неї є такі можливості і є бажання економічного домінування. А це не можуть не розуміти держави, які мають спільний з нею кордон. Тим більше, що у Росії особлива дражливість щодо Криму...

Євген Мінченко:

Україна і Росія – партнери. Для нас важливий момент - утримання, а в ідеалі - розширення того, що називається Російський світ, простір російського світу. Простір поширення російської мови, простір поширення російської культури. Не випадково витрачаються гроші на фонд «Російський світ», на утримання компліментарного простору.

У Росії - дефіцит кадрів. Недоукомплектовано кадрами в держслужбі – двадцять відсотків. І Україна може стати джерелом російськомовних кваліфікованих кадрів, вихованих в радянських традиціях, звідки ми всі родом і чию спадщину ми продовжуємо використовувати. Є молоді люди, кар`єристи в доброму сенсі цього слова, для яких важлива участь у великих проектах, великих звершеннях. І чом би їм не піти на службу в такі державні корпорації? Я хочу запропонувати цю ідею нашим чиновникам.

Утримання російського світу - наше культурне, політичне і економічне завдання. Очевидно, що Росії потрібні перемоги. Іміджеві чинники для нас важливі. І тому тема визнання Голодомору геноцидом така болісна... Адже це не просто українці пояснили історію. Це удар по іміджу Росії, точно так, як і термін «радянська окупація» б`є по іміджу і сприймається, як агресія. І різкі вислови Лужкова - це відповідь на системну агресію щодо Росії з боку нинішнього президентського блоку України. А все, що пов`язане з іміджевою символічною владою, є важливим для Росії. Наше занепокоєння Кримом диктується не фантомними болями, що нам його не повернули. А те, що Крим може стати розплідником нестабільності та агресивних людей ісламізму. Цей ризик присутній і підігрівається Україною. До речі, про флот. Від високих чиновників Росії два роки тому я чув: для виведення флоту потрібно три-чотири роки і ми його виведемо. Але зараз ситуація змінилася, оскільки флот має символічне значення.

Від автора:

Росія намагається зберегти простір російської мови в близькому зарубіжжі. І чесно в цьому зізнається. Багато постімперських держав намагалися зберегти залишки минулої атмосфери і мову. Жодна імперія не може залишитися байдужою, коли бачить, що її мова, якою користувалися на величезному просторі, зараз так витісняється. І немає інших пояснень, з одного боку Росія хоче, щоб її любили, вона хоче мати ступінь впливу на нашу країну. «Звужуючи сферу використання російської мови, ви забираєте у людей мову», - приблизно так висловлюються російські політики на міжнародних форумах. Що там і казати, Україна поки що слабко створює позитивні стимули для того, щоб люди вчилися українською мовою з бажанням. Допомагаючи відтак риториці та тужінням російських політиків.

Про Голодомор... Ми не зрозуміємо, чому Росія не готова прийняти визнання Голодомору геноцидом. Точно також велика частина нашого суспільства не зрозуміє, що образливого в терміні «радянська окупація». Хоча може бути, це диктується нашою різницею в сприйнятті радянського минулого.

А тепер щодо Криму і розсадника ісламізму. Ну, гаразд, у кримських татар добрі відносини з Туреччиною. Але ж Туреччина зацікавлена в стабільності в Чорноморському регіоні. І в цьому вона єдина з Росією. Експерти кажуть, що за останні роки пройшло безпрецедентне зближення Москви і Анкари, вони разом довго не пускали США стати спостерігачем в організації Чорноморського економічного співробітництва. І важко собі уявити, що Туреччина готова влаштувати колотнечу в Криму. Отже, мабуть, інтерес до Криму, це все-таки «фантомні болі», і ними диктуються витівки Лужкова.

Євген Мінченко:

Зараз для світу існує цілий ряд викликів, ідеологічних, і економічних. Спостерігається зростання в світі релігійного чинника на тлі войовничого нерелігійного лібералізму в Європі. Ряд людей, які займаються формулюванням зовнішньої політики Росії, акцентують увагу на цьому чиннику. Десакралізація може зіграти злий жарт зі світом, з погляду втрати його ідеалів, стрижньових речей. Тим більше очевидно, що західна модель світського лібералізму з її неминучим націленням на збільшене споживання не дає відповіді на цілий ряд викликів, пов`язаних з екологією, проблемами клімату, бідністю. Можливість нерелігійного впровадження в суспільство цінності самообмеження і солідарності, чесно кажучи, є сумнівною.

Від автора:

Про православних є такий анекдот. Проводить хтось з апостолів екскурсію раєм, і каже, що тепер йти треба дуже тихо, бо тут православні. «А чому бути тихо?» - питають відвідувачі. «Бо вони думають, що вони тут в раю самі», - пояснює апостол.

Насправді, я згодна з Євгеном Мінченком в тому, що тільки релігія і Церква здатні зберегти «стрижньові речі». І ніяка рукотворна доктрина не врятує світ і окрему людину в світі. Але мені хотілося б захистити носія ліберальної доктрини. Стандартний профіль європейського інтелігента: людина – агностик, космополіт, він - рушійна сила екологічної активності, він займається добродійністю. Західна модель в цілому не дає відповіді на такий виклик, як бідність, але я знаю про західні громади в Італії та Канаді, де професори університетів по неділях разом з психічнохворими безкоштовно працюють офіціантами в кафе, організовують їх дозвілля, роздають бутерброди бездомним. І я хочу зізнатися, що дуже багатьом західним формам добродійності і жертви нам ще потрібно вчитися. Насправді, частина європейського суспільства, не будучи прив`язаною до активної релігійної практики, розуміє і бачить проблеми сучасного суспільства, виступаючи і за захист екології, і за обмеження споживача.

P.S. Ми щиро віримо, що коли Україна, хай і не відразу, вступить до НАТО, коли російські еліти приймуть факт незалежності України, тоді наші держави підійдуть до такого зовнішньополітичного катарсису, після якого між нами встановиться справжня, не ніжна братська, а щира сусідська дружба.

Записувала і коментувала Маша Міщенко