Як святкуватимуть річницю створення УПА і Покрову у Києві

777 : З нашим святом
Бути бандерівцем в Україні, все рівно, що бути ленінцем в СРСР. Слава тим, хто не схилилився. Покрова над нами!

Семен Пастернак : Літопис радянської імперії, починаючи з жовтня 1917 року, писався людською кров’ю. Сльозами закатованих, знедолених. І наша історія — це кривава пам’ять
Ніяк не можу зрозуміти – чому комуняки-комсомольці, ці всі радянські жінки-трудівниці й радянські офіцери (основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах), число яких, як учасників війни, за словами екс-Президента України (Кучми) все більшає і становить в два рази більше, ніж в Росії, мають святкувати визволення Києва саме на свято Святої Покрови? Адже офіційною датою визволення Києва вважається 6-те листопада 1943 року. Так хочеться цим «ветеранам», ностальгуючим за втраченою імперією, нової війни – на цей раз громадянської, так хочеться нового збурення між громадянами всім цим колишнім тиловикам, енкаведистам, смершовцям, росіянам-відставникам силових структур Ссср, яких Україна на 50 млн населення отримала у спадок 16 млн пенсіонерів, тоді як Росія на 140 млн населення має близько 30 млн пенсіонерів. ========================================================= Яке це було «свято», що його радянські «полководці» проурочили до чергової річниці жовтневого перевороту в петрограді, можна прочитати й в статті «Битва за Дніпро і Київ: героїзм і трагедія (маловідомі сторінки)» професор кафедри новітньої історії України КНУ ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук Віктор Король в журналі «Воєнна історія» ч. 5-6 за 2003 рік, звідки зацитую наступне: ========================================================= « …Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклали голови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, "зелених" у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги, без відповідної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Ці військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пункту нашими військами від фашистів, туди і заходили так звані польові військкомати, що складалися як правило зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах. Шукали молодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком. Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючи навіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалися доказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатні поки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. ========================================================= Були серед мобілізованих і колишні військово-полонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270000 відпустили в 1941 році, на клопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сім`ями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потенційними зрадниками, так само і для командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. ========================================================= З цього приводу письменник А. Дімаров пише: "Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього... Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів" ========================================================= А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: "усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому..." ========================================================= Бачила жахливі наслідки цих атак і моя мати, Король Тетяна Анатоліївна, яка поверталась до Києва з біженців. Вона, щоб вижити, працювала в селах Кагарлицького району Київщини. В кінці листопада 1943 р. вона разом з малолітньою дочкою йшла полями району і набрела на одне поле, де мов колоски лежали сотні вбитих наших хлопців, яких кинули в атаку на німців наші недолюдки командири. Всі вони були або у фуфайках або у свитках та в чоботях. Багато було без головних уборів. Їх волосся розвівав вітер. Моя малолітня сестричка спитала матір, сидячи у неї на руках: "А чого це дяді лежить?" Мати ж замість відповіді просто намагалась зробити так, щоб вона не дивилася на мертвих людей. Військове командування і не думало ховати цих людей, які загинули майже без зброї в безглуздих атаках. Робили це жителі навколишніх сіл. ========================================================= Були серед них і колишні військовополонені, про яких говорилося вище. Не їх вина, а біда, що полонені змушені були випити гірку чашу полону – результат невміння, бездарності, а часто і боягузтва частини наших воєначальників, які своєю безпорадністю привели на поріг цієї трагедії. ========================================================= У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військовополонених вважали винуватцями трагедії 1941-го : посібниками окупантів. Ці солдати з відома командувача Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін) і у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такий спосіб спокутували свою "провину" "окупації". ========================================================= Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливої необхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. ========================================================= А прикладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив Бог, – людське життя, було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху військ, які були під його командуванням таким чином. "Коли ми наштовхувалися на мінне поле, – говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 р., – то наша піхота атакувала його так само ніби то його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з`єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка". Ейзенхауер був шокований і сказав: "Я ясво уявив собі яскраву картину того, щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він застосував подібну тактику". ========================================================= Може саме тому ми і маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, тому деякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань, або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним від радіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованого реактора. А коли їх пізніше цим дорікали, то вони заявляли: "ну подумаєш, загинуло кілька десятків солдат"! Може тому 23 лютого і 9 травня ми в основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де ж рядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни?..» ======================================================== http://warhistory.ukrlife.org/5_6_03_4.htm